боротьбу Якова з Янголом

[боротьбу...] [Retour à l'Accueil] [Info...]

Християн нашого часу часто запрошують зростати у вірі, і, дійсно, ми будемо вести мову про зріле християнство. Але попередньо нам слід домовитися, що ми розуміємо під цим словом. Перше, про що треба пам′ятати, - не достатньо мати віру і бути дорослим, аби осягнути зрілу віру. Не досить також для цього теологічної освіти або, навпаки, інфантильної набожності. Все це не рідко можна зустріти і серед священиків, які, незважаючи на це, залишаються малолітніми з точки зору Євангелії. Цю останню точку зору ми б пояснили так: навіть людина з слабким розумом здатна прийняти Євангелію так, щоб стати зрілим у вірі. Для цього досить аби крізь туман його свідомості постала необхідність вибору – вірити чи не вірити Ісусу Христу, а далі – відповідь „так” при зустрічі з Христом. Така людина здатна вірити в повноті свого серця.

Дорослий християнин – це не та людина, що ходить на службу Божу або викладає теологію, навіть якби вона була людиною мудрою і з великим досвідом життя. Дорослий християнин – це людина, яка зустріла Ісуса Христа, в наслідок чого її життя докорінно змінилося. Кожній людині, яка зустрічає Ісуса, Він ставить лише одне питання, питання життя і смерті: чи бажаєш іти за Мною? Кожний, хто почув це питання, не може жити, як жив колись, залишатися тією самою людиною: тепер це людина, котра або йде за Ісусом або біжить від Нього. У будь-якому разі – це питання її життя. Народження самого питання примушує людину бути більш послідовною або в вірі, або в невірі.

Багато людей – віруючі вони чи ні – ніколи не чули по-справжньому це питання, тому що, дійсно, ніколи не зустрічали Ісуса. Або, принаймні для більшості, це питання залишається затертим поміж багатьма іншими питаннями. До того часу, поки це питання не набере для нас достатньої гостроти, ми не зможемо виділяти його з-поміж інших. Лише доконечна життєва актуальність, можна сказати, гострота цього питання, здатна перетворити його дня нас на питання цілого життя. Такі люди мають певне передчуття, що зустріч з Ісусом Христом один на один є реальністю, але це передчуття перебуває для них наче в тумані, і тому вони іноді відчувають незрозумілий страх. Такі люди іноді можуть бути невіруючими і навіть вести боротьбу з релігією. У такому разі вони дійсно ті, які не розуміють, що роблять.

Але є також і християни, які народилися і виросли у вірі. Такі люди за традицією вірують у Бога, але вони також ще не мали зустрічі з Ісусом один на один.

Можливо, вони також служать Ісусу Христу вже багато років як священики чи пастори, в інших релігіях, наприклад, як рабини чи марабути. Хочу сказати, що вони щиро служать Христу і не без надприроднього світла, оскільки мають віру. Але Ісус Христос ще не виявив себе в їхньому житті з такою силою, яка усуває будь-яку неясність і примушує нас зробити наш вибір назавжди.

Тому будемо використовувати поняття „дорослий християнин” лише у відношенні до такої людини, яка вже мала цю зустріч. Насправді серед християн  відносно мало тих, хто вже зустрів Ісуса.

Зрозуміло, що це дуже високий рівень вимог для людини. Але це єдиний рівень, який надає справжнього сенсу Євангелії. Ми всі повинні бажати цього, чекати на це і просити цього: „Прийди, Господи Ісусе!”

У чому полягає така зустріч? Можливо, слід заздрити сучасникам Христа, які могли завжди, коли хочеться, бачити Його, торкатися Його, запрошувати Його до столу. Але не все так просто... Римські вояки торкалися Його, фарисеї запрошували Його, проте не зустріли його. Певне, мало відбутися щось інше, але що саме? Епізод помноження хлібів з проповіддю про хліб життя можуть допомогти нам зрозуміти це. Саме такий випадок допомагає з′ясувати всі непорозуміння між людьми і Христом. Непорозуміння, які могли скінчитися лише через Хрест або кінець світу[1].: “А Ісус їм у відповідь: “Істинно, істинно говорю вам: Ви шукаєте мене не тому, що чуда бачили, а тому, що хліб їли та й наситилися. Працюйте не на ту їжу, яка проминає, лише на ту їжу, яка залишається на життя вічне, – яку ж дасть вам Син Чоловічий, бо його Бог Отець назнаменував.”[2]

Ісус помножив хліби. Він зцілив хворих, він воскресив мертвих. Це означає, що він мав владу над жебрацтвом і голодом, міг вирішити всі економічні проблеми людства; Він мав владу знищити всі хвороби і, якщо бути послідовним, міг остаточно змінити людську ситуацію на землі, знищивши смерть. Перед такою перспективою вживання безмірної влади, ті чуда, що він творив людям, спонукають нас до невіри: „ Якщо ти Син Божий, зійди з хреста”. І ще багато казали б сьогодні: „Звільни лікарні, щоб люди не хворіли, нагодуй бідні народи” тощо. „ Якби Бог любив нас, то не дозволив щоб...” – ми всі чули це, можливо, ми навіть вимовляли це. Непорозуміння, яке Ісус вніс своїми словами поміж людьми буде завжди з нами до кінця світу. Дійсно, Він прийшов, аби визволити нас від жебрацтва, хвороб і смерті (яка вміщує і коронує всі недолі), але передусім... Божественна Мудрість хоче прибрати корінь зла, оскільки „корінь смерті – це гріх”[3]: адже причину зла (смерті) ми не усвідомлюємо саме через гріх. Смерть знедолює людину і тим викриває помалу своє обличчя. Смерть – найвідчутніший плід нашого нещастя. Проте наші злидні насправді ще глибше: ми втратили життя вічне.

Аби зрозуміти це, нам необхідно мати передчуття  (хоча б найменшою мірою) загубленого присмаку вічності. Це передчуття – благодать, на яку можна відкритися, але також і не прийняти її. „ Ніхто не приходить до Мене, якщо Отець Мій не покличе його”[4]. Ті, хто приймає таку благодать, віддають Христу своє  жебрацтво, оскільки вони знають його. Віддають голод, хвороби і смерть... Через ці лиха вони відчувають, що їм потрібне щось більше, ніж спасіння тіла. Люди, наприклад, їдуть до Лурду[5], як колись ходили до Галілеї з тією ж довірою і смиренням, які притягують до себе чуда, подібно як громовідвід перебирає на себе блискавку. Перед такою вірою паломників Ісус не може втриматися і намагається показати їм через зцілення їхнього тіла знак зцілення більш важливий, але невидимий для нас.

Дійсне ж зцілення нашого тіла Ісус залишає на кінець світу: “останнім переможеним ворогам буде смерть”[6] . Ось чому в Лурді , як і в Галілеї, і в цілій історії Церкви, чуда трапляються поодиноко і не можуть радикально вплинути на життя людства.

Але якщо дивитися на чуда як на знаки невидимого, які Бог дає нам вже тепер через таїнства, то чуда можна сприймати як такі, що відбуваються часто і продовжуються вже дві тисячі років, безперервно від приходу на землю Ісуса Христа. Тому Ісуса зустрічають по-справжньому лише ті, хто відчуває, що в Ньому є джерело живої води, про що Він говорить самаритянці. Тільки такі люди розуміють що таке Хліб з неба (Євхаристія). Тільки вони отримують проблему – йти за Ісусом , як апостоли, чи відійти від Нього, як це зробив заможний юнак – єдину проблему, про яку я вам вже казав. Ті й інші знають, що Він має слова вічного життя, і тому вони дійсно по відношенню до присмаку вічного життя зважуються прийняти Його чи ні, зважуються на цей присмак, про який вони вже отримали передчуття.

Зустрітися з Ісусом, - це, зрештою, зустрітися з небом у людському обличчі, у вигляді людини: і ця зустріч є спасінням. Як ми сказали б сьогодні, така зустріч змінює життя людини чи до найкращого, чи до найгіршого. І тоді ми розуміємо, що недостатньо запросити Ісуса до столу або розмовляти з Ним, щоб відбулася зустріч, – треба отримати іскру, яка з′явилася несподівано між очима Христа і очима доброго розбійника у той момент, коли апостоли мало не втратили віру. Але,  на перший погляд, Ісус не мав ні влади, ні краси, ні обличчя: „ я гачок, а не людина” [7] – немає сумніву, що у такий момент нічого не може вабити до Ісуса, окрім Отця (тобто Неба): “Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство”.[8]

Св. Августину приписують проповідь, в якій висловлюється здивування щодо слів розбійника на хресті і подаються слова останнього з поясненням: „ Книжники вивчали писання, вони знали слова Ісаї, що передбачали таємницю муки..., апостоли чули самого Христа, який попереджав їх про те, що має бути, аби збулося Писання..., але під час споглядання хреста Ісуса серця одних залишилися закритими, а віра інших піддалася сумнівам. Ніхто, окрім св. Марії та, можливо, двох чи трьох учнів – ніхто нічого більше не розумів...

 „І ти обрав такий момент, щоб сповідувати віру в Божу сутність цього предмету зневаги, мотлоху людства”. „Хіба ти мав час між своїми злочинами вивчати Писання? Звідки у тебе ця мудрість?” – запитує св. Авґустин.

Св. Августин вкладає в вуста розбійника чудесну відповідь на свої запитання: „Ні, я не знав Писання; я не розмірковував про Спасителя і над ознаками, за якими можна було б розпізнати Його! Але Ісус подивився на мене... і в Його погляді я все зрозумів!”

Зустріти Ісуса – це дійсно дозволити Його погляду проторувати наше серце, „аж до розподілу душі і духа, суглобів та кісток мозку”[9].  Це не було дано усім сучасникам Ісуса і, навпаки, дано вже дві тисячі років багатьом обраним. Насправді, святі мають привілеї продовжувати в собі життя Христа і, отже, погляд Христа, точно той самий погляд з тією ж владою: „ Я виноградник, ви – гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому – той плід приносить щедро...”[10] Тому погляд Христа з нами до кінця світу, і будь-яка людина, що дозволяє цьому погляду проторувати своє серце, може зрозуміти все в одну мить, як це трапилось із добрим розбійником: подібно, як невіруючий вчений навернувся від обличчя святого настоятеля парафії Арс, коли той виходив із захрестя, щоб іти до олтаря...[11]. Подібно як Альфонс де Ратісбон був навернений з′явою св. Марії і вигукнув: “В її погляді я все зрозумів!”.[12] І дійсно: поки людина не все зрозуміла, вона нічого не зрозуміла... Але навіть після того, як розуміє серцем, потрібно ще всьому вчитися. До того ж можна отримати духовне світло, і при цьому не мати зустрічі з людським поглядом: Едіт Штайн, єврейка, філософ, прочитала якось серед ночі автобіоґрафію св. Терези Авільської і, відклавши книгу близько четвертої години ранку, промовила до себе: „ ЦЕ Є ІСТИНА”. Після цього вона наважилася піти до Церкви, щоб слухати Катехїзм і Мессал. Це зрозумілий знак того, що потрібно робити, коли людина переживає раптове навернення: бути морально на колінах, щоб отримати від Церкви мало-помалу пояснення того, що ми зрозуміли в мить навернення.

Отже, зустріч із Христом може відбутися без Його фізичного тіла, завдяки Його обличчю, яке вічно присутнє у Його містичному тілі[13]. Така зустріч може відбутися в глибині нашого серця у відсутності будь-якого фізичного обличчя (Едіт Штайн). Зрештою, сама зустріч може бути прихованою, без наочного потрясіння, що його ми спостерігаємо  у великих наверненнях: в усіх зазначених випадках, поза всіма людськими реліґіями (але, можливо, завжди завдяки їм, як через тіло Христове, котре є Церква), ви опиняєтеся у присутності неба, „таємного Царства”, яке відкривається вам як запрошення на бенкет, що ми його маємо прийняти чи не прийняти назавжди.

Людина, яка зустріла Ісуса, може, звичайно, з різною метою йти за Ним. Але сам факт зустрічі з Небом прибирає всі непорозуміння того, що Ісус нам пропонує: така визначеність є небезпечною, оскільки ми звикли очікувати від Ісуса будь-яких благ, окрім Неба. Навіть коли ми говоримо про Небо, це ще наша уява про земне щастя, якщо ми бажаємо, земне щастя прикрашене, одухотворене, доброчесне і повне любови до Бога: те, що ми називаємо „земний Рай”, є помилкою, позаяк земний Рай перед падінням людини мав усі прагнення небесного Раю, але саме його ми тепер боїмося. Потрібно сказати, що без благодати Небо не може нас цікавити; тому воно нас лякає: „Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спадало, те наготував Бог тим, що Його люблять”[14]. Бог сам може говорити нам про таїнство Церкви Небесної тільки у спосіб аналоґії, найбільш примітивні аналоґії людина здатна розуміти (Земля обіцяна), проте найбільш духовні аналоґії залишаються безмежно далекими від реальности. Наш природній розум може розуміти ці аналоґії, наше людське серце може захоплюватися красотами, які вони нам нагадують, але цього не досить, аби розсіяти непорозуміння, що існують між нашими прагненнями та обіцянками Бога. Отже, це довга і глибоко вражаюча оповідь, через яку, після того як Бог покликав нас на служіння Йому і , можливо, отримав від нас дар усіх наших сил (як Він отримав такий дар від апостолів), Святий Дух учить нас ( як Він навчав цього апостолів) бажати того, чого ми не знаємо, відчувати в те, що не відчуваємо, любити те, чого ми не розуміємо... тобто Небо.

„ А тепер душа наша прагне: нема нічогісінько, сама лише манна перед нашими очима”.[15] Євреї відчували нудоту від такої несмачної їжі як манна. І Небо (яке дає нам Євхаристія) має для нас часто смак манни. Можливо, подібно до Платона, захоплюватися добром і красою як самодостатніми, тим „у чому живемо, рухаємося й існуємо”.[16] Можна також зачаровуватися глибинами людської любови і завдяки цьому мріяти про царство повної гармонії, де всі ми будемо насолоджуватися спільним екстазом і світильником Його – Агнцем”[17] ...

І всі ці мрії, принаймні таємної благодати, можуть давати покликання до споглядального або апостольського життя.[18] Незважаючи на все це (самі по собі і як ми їх розуміємо), ці блага є людськими реаліями, чи, принаймні, створені. Їхній смак – це створений смак. І коли Бог через них зустрічає нас із нествореною Реальністю, яку нам неможливо виразити, здається, що ми втрачаємо Красу, Добро, Життя, Радість –  все, заради чогось нам невідомого, чогось, що ми не знаємо на смак.

Італійська монахиня Анжела де Фолінйо[19] писала, що її було перенесено в Бога і перетворено „не Любов′ю”, настільки Любов Бога є не схожою на те, що ми звикли називати  Любов′ю. „ Мир Божий... вищий від усякого уявлення”[20], але саме через це перший наслідок Його проникнення до нашої душі – це якась смерть.

І таку смерть відчувають усі ті, хто в глибині свого серця чує голос Ісуса:  “Полиш усе і йди за Мною!”... Після своєї згоди, вони отримують вже у цьому світі у стократ більше, ніж полишили. Але при цьому вони відчули на собі наче нечутний легіт; вітер смерти, який приходитиме до них також і в той момент, коли потрібно буде йти до Неба, щоб любити Його.

Аби пізнати такий смак, ми маємо неодноразово ризикнути зачинити двері перед Ісусом, відмовитися від нього.

Така зустріч з Ісусом відбувається не один раз. І тому ми неодноразово повинні отримати цей смак і зачинити двері перед Ним. Адже Він приходить до нас декілька разів „посеред ночі”[21]. І щоразу ми повинні погодитися приймати те, що чим далі, тим більше розсіюється непорозуміння між нашим тілесним і Його серцем. Отже, щоразу ми можемо піддаватися спокусі втекти: „ не спіть, тому що ви не знаєте, коли прийде господар дома: пізно? опівночі? під час співу півня? чи вранці?, бійтеся. Щоб прийшовши несподівано, він не знайшов вас сплячими”[22]. Сон – це фальшива безпека, на яку спирається людина у своєму розумінні Любови Ісуса, що є іншою. Щоразу, коли Ісус приходить, аби збудити нас і звільнити від цього непорозуміння, ми ризикуємо не відчинити Йому відразу[23] .

 „ От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зі мною”.[24]

Коли я кажу, що християнин – це той, хто зустрів Ісуса Христа, не слід так розуміти, немов би це є одна зустріч. Щоразу, як відбувається така зустріч, ми стаємо християнами навіть якщо ми не були або вже перестали бути ними: є робітники третього, шостого, дев’ятого й одинадцятого часу..., але те, що творить сталість християнського життя, це передусім те очікування і та молитва, що спрямовані до наступного приходу; це означає, що вже наслідком першого приходу була наша згода, навіть якщо зустріч була незрозумілою і скороплинною. Але цієї першої заяви недостатньо, щоб зробити людину християнином, хоча  це дає нам таку можливість. Справжній християнин – це, зрештою, людина останньої зустрічі, яка завершує стан нашої святости. Але насправді, це також уже людина, яка після найменшої іскри вірно очікує і молиться у спрямованому до всіх наступних зустрічей, що мають відбутися.

Із кожним приходом така людина розуміє більше і приймає більш глибоко, що його життя є нічим іншим як постійне очікування. Але це не буває без боротьби, про що ми далі будемо говорити. Отже. З кожною зустріччю людина стає все більшим християнином, якщо бажаєте, більш дорослим. Як і в людському житті, тут немає доконечного розриву між дитиною, підлітком, дорослим: я хотів лише виявити те, що складає природність дорослости у вірі. Бачимо, це не те, що примушує. Водночас це історія, сповнена подій. Оскільки прийти до такого стану можна лише через ряд приходів Ісуса, що готуються сильними бурями. Протягом Його приходів лютує диявол, той хто ходить навкруги нас, „ як лев, що реве в пустелі, шукаючи кого пожерти”[25].

Через усе це можна сказати, що є різне християнство. Це залежить від міри усвідомлення того, до чого ми прийшли. Кожна стадія християнського життя має свою філософію. Кожний великий успіх повністю змінює цю філософію, аби наблизити її мало-помалу до єдиної мудрості по-справжньому смиренно, в очікуванні гарячому і тихому, в молитві та вірі. Усі інші поняття про християнське життя мають коли-небудь збанкрутувати. Але це  банкрутство, що дає свої добрі плоди, все більше наближає і занурює у світ Бога. „ Мої думки – це ваші думки і Мої дороги – це ваші дороги”.[26] Не без супротиву св. Петро визнав цю істину. Як перший Папа він мав сумний привілей показати своїм життям банкрутство повного християнства, справжнього і щирого, але недостатнього. І тому він зміг опанувати для такого обов’зку метаморфози, що вони відбуваються у стані подавленности від боротьби з Богом.

Перш ніж детально аналізувати різні сили, що беруть участь у цій боротьбі, ми спробуємо виявити провідні принципи цієї боротьби, поміркувавши над глибокими образами, що їх дає нам Біблія: йдеться про боротьбу Якова з Янголом.

“Зостався Яків сам. Тоді хтось боровся з ним, ще поки на світ не займалося. Та бачивши, що не переможе його, доторкнувся суглобу його стегна, й суглоб Якового стегна звихнувся, коли він боровся з ним. І каже той: “Пусти мене, бо вже на світ благословиться.” А Яків відповів: “Не пущу тебе, хіба-що поблагословиш мене. ”А цей спитав його: ”Як тобі на ім’я?” Він і каже: “Яків.” Тоді той відповів: “Не Яків буде більш твоє ім’я, а Ізраїль, бо ти змагався з Богом і з людьми та й переміг.” Тоді Яків спитав його: “Скажи, будь ласка, своє ім’я?” А цей відповідав: “Чого питаєш про моє ім’я?” І тут поблагословив його. Тому Яків назвав це місце Пеніель, бо я, мовляв, бачив Бога віч-на-віч і я живий ще. І сонце йому засяло, як він пройшов Паніель, але кульгав на стегно.”[27]

Цей текст – прірва, або навіть цілий ряд моральних прірв.

„Одна людина...” – що це за людина? Ми наприкінці дізнаємося, що це Сам Бог у вигляді посланця „янгола”. Традиція Церкви з&#